Етимологія назви «Арідник» не з’ясована досі, як й ряд інших карпатських назв. Найпоширенішим є трактування від латинського слова aridus — «сухий, висохлий», «спраглий», яке зазвичай, вживалося в таких значеннях як: арідний (посушливий) клімат, арідна (засохла) рослинність. Швидше за все, в основі лексеми «арідник», як і в багатьох інших гуцульських назвах, міститься індоєвропейський пракорінь «Ар», що з санскриту перекладається як — «колесо сонця, вогняний диск». В різних джерелах знаходимо такі трактування: «витоковий вогонь», «полум’яний дух», «Божественний жар». Згадавши зв’язок Арідника з ватрою, яку він розпалив, стає зрозумілим, що його основна стихія — вогонь, вогонь через котрий відновлюється життєвий дух і відкриваються ворота у інший світ, а отже саме звідси слід виводити сакральний зміст цього образу.
Давня гуцульська легенда повідає:
«З первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» — запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був Арідник.
Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: «Я бих туди пронир».— «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. «Більше нема?» — «Нема». Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. «Плюй!» — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори рости…
Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,— то все від нього. Де що лиш в — віз, кінь, музика, млин або хата,— все вигадав він... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…
Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. «Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…» (Михайло Коцюбинський, «Тіні Забутих Предків»)
Як бачимо з легенди, записаної Михайлом Коцюбинським на початку XX століття, Арідник постає як щось нероздільне з Богом, щось, що витікає з одного Першоджерела. Це важель, який врівноважує Світло, первинний Хаос, з якого витікає усе, тому й «сам Бог про него не знав». Мудрощі і мистецтво пішли від Арідника, він подарував гуцулові ватру, власне, гори вийшли з його пащі — усе це свідчить про його неабиякий статус, культове значення серед жителів гір.
Гуцули досі переконані, що Арідника не можна даремно будити, називаючи в слух. За гуцульськими віруваннями, Арідник-Триюда перебуває в пеклі. Коли він виходить з нього, скориставшись тим, що Дух Божий спить, здіймається буря, яка завдає людям багато шкоди.
Як уже була земля поросла, на ній дерева і трави, було води лиш тілько, що з моря набігала жилами, та як дощ упав. Триюда поробив собі вівці та кози, та зробив собі скрипку: він вигадав усю музику, лише фльояру (сопілку) та трембіту вигадав Бог. Бог учув се, приходить до нього та дивиться. Арідник питає: «Що дивишся, побратиме?» — «Дивлюся, розпобратиме, як ти граєш, — я б ту скрипку у тебе взяв». — «Ні, не візьмеш, я не дам», каже Арідник. «Не лиш скрипку, але й вівці б узяв», каже Бог. — «Хіба украдеш, то тобі дарую, а взяти не візьмеш, я не дам», — каже Арідник.
Якось пішов Арідник у ліс з вівцями, сів на вивороти (виверненій смереці) та и грає. Вівці поснули, полягали, та й Арідник уснув. Бог підійшов туди, узяв скрипку та й вівці та й пішов геть. Пробудився Арідник, а тут ні скрипки ні овець! Догадався, що Бог йому вкрав, приходить до Еога та й каже: «Чекай, украв ти мені вівці, але я ще таке маю, чого ти мені не вкрадеш!» — «А що ти маєш?» питає Бог. — «Кози», каже Триюда. — «Овва, каже Бог, кози легше украсти!» Та й розійшлися. Арідник став лютий на Бога, він зробив собі дудку, забрав кози та й пішов у ліс. Грав на дудці, кілько грав, приперся до вивороти та й задрімав. А Бог прийшов, ухопив дудку, приніс соли та й загулив кози сіллю за собою. Пробудився Триюда — нема ні дудки, ні кіз. Він до Бога, дивиться, а кози на задвірку їдять з жолоба сіль. Юда ухопив бук, лапнув козу, та й став буком у коліна товкати. Кров почуріла, а він каже: «Нехай у тебе будуть ноги хоч по коліна дідчі». З того часу від крови у кіз шерсть на колінах жовта, а коза всюди полізе, бо у неї по коліна дідчі ноги (Б).
Як вже було все дихання на світі, зробив Триюда хату. У тій хаті було геть усе, як має бути, лиш вікон не було: через розколибинку (щілинку) світило трошки сонічко в хату. Арідник узяв міх, вийшов на двір та й гребе у той міх днини, аби занести в хату, бо там було темно. Приходить Бог та й питає: «А ти що робиш, розпобратиме?» — «Ади поклав хату, каже чорт, а не можу днини покласти у хату». Бог каже: «Пожди, я так зроблю, що в хаті буде
днина». — «Як так зробиш, каже Триюда, я тобі хату дарую». Бог узяв пилку, перепилив два протеси, поклав два варцаби і зробив рамці. Уходять у хату, а там є днина. Бог каже: «Се буде добре людям». З того часу водно Бог так казав, як що вимудрував у Арідника.
Той каже: «Чекай, коли ти у мене вимудрував сю хату, я зроблю у ній таке, що ти його у мене не вимудруєш». — «Зроби», каже Бог, та й пішов. Дрідник зробив у хаті віз, та не міг його з неї винести. Приходить Бог, а Арідник упрів, що аж чурить (тече) з нього, а воза винести не годен. Бог питає: «Що ти робиш?» — «Дай мені спокій, каже той, я зробив добру річ, але не бізую (не можу) винести з хати на двір». А Бог каже: «Що мені даш? Я винесу на двір та й буду їхати». Арідник каже: «Віз буде твій». Бог узяв віз, розібрав його дочиста, виніс на двір, склав назад і каже: «Сідай, розпобратиме». Потяг Бог та й каже: «Видиш, уже їде віз!»
Пішов чорт. Надворі упала зима (сніг). Він змерз, став вигадувати, що тут робити, аби зогрітися, та й вигадав ватру. Вона була тоді без диму.
Приходить Бог, питає: «Що се?» — «Ватра, каже той, добре грітися!» — «Щоб ти хотів, каже Бог, аби мені ту ватру дав?» — «О ні, каже Триюда, не дам! Усе ти у мене вимудрував, або таки украв, а ватри не вимудруєш і не украдеш». Пішов Бог, улупав з боку губку, висушив на сонці, розколов паличку зісподу, вложив губку в розколибину та приходить знов до Триюди. Сів коло ватри та й говорить щось з Арідником. За той час шпуркав Бог водно паличкою в наклад, аж губка утлілася в паличці. Тепер встав Бог та й пішов, підпираючись паличкою. Триюда вснув; спав він що спав, а за той час наклав Бог багато дров та позапалював ватри. Той проснувся, схопився — а у Бога ватра! Пішов до неї й пирснув (плюнув) у ватру, а з неї закурилося. А Бог каже: «Най коли вже палиться, най і закуриться». Тому тепер у ватрі дим (Б.)