Щезник – це гірський дух з чортячого поріддя. Має загалом не злий але запальний характер, а разом з тим вражаючу силу, адже однією лише мелодією сопілки чи флояри здатний як зупинити час, так і позбавити розуму.

Непроханих мандрівників Щезник може заманити у хащі, скинути зі скелі, навіть наслати мор на ціле село. Але для цього злого духа потрібно серйозно роздратувати.

Щезнику властиво стрімко з’являтися, звуками флояри скликати все живе до танцю, і так само стрімко зникати. Він має безліч образів, перевтілюється то на гарного юнака з козлячими копитами, то на справжнього чорта, червонооку потвору. Може постати в образі будь якого звіра, птаха, чи обернутися пеньком, каменем, деревом.

«На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…» — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози… Є мої кози…» — заскакали радісно згуки…» (Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»).

Щезник живе в неприступних печерах. Мешкає в лісі, на скелях, біля води. Досить хоробрі люди приходять на пошуки Щезника, та інколи бачать його. Головне втекти перед сутінками, а також не піддатися магічним звукам сопілки чи флояри. Щезник з легкістю може зупинити час й відібрати розум слабодухих.

Образ Щезника перетинається з римським Фавном та грецьким Паном. Ці міфологічні істоти також вважалися лісовими духами, живущими в хащах або печерах поблизу шумливих джерел. Вони нерозлучні з сопілками, вміють розмовляти лісовими голосами, мають козлячі ноги, бродять невидимими духами. Напівкозлами були й Сатири. Великим було їх захоплення музикою, флейта — один із основних атрибутів Сатирів. Однак, вони славилися пристрастю до алкоголю та надмірною сексуальною активністю, чого не скажеш про наших пристойних Щезників.